Дональд Вуд (Donald Wood) – експерт зі створення гендерно інклюзивних спільнот. У рамках спільного із БО “БФ “Стабілізейшен Суппор Сервісез” проекту щодо побудови гендерної інклюзії Дональд Вуд провів протягом жовтня три навчальні заходи у Києві, Хмельницькому та Львові.
Дональд працює виконавчим директором “Just Communities of Arkansas” (JCA) – американської неурядової організації, яка фокусується на питаннях рівності та інклюзивності громад. У минулому – виконавчий директор благодійного відділу однієї з найбільших організацій охорони здоров’я США та паліативних некомерційних організацій – Фонду Арканзас Хоспіс та директор із розвитку провідного університету вільних мистецтв – Вестмінстерського коледжу.
Разом із Дональдом з’ясовуємо, що таке гендерна інклюзія та як її побудувати в громаді.
Дональде, розкажіть, будь ласка, про ваш візит в Україну.
Я приїхав через спільний проєкт із організацією “Стабілізейшен Суппорт Сервісез”. Навесні 2019-ого я познайомився із програмною менеджеркою цієї організації Надією Коношевич, яка проходила стажування у моїй організації. Я ознайомив її з роботою моєї організації, зокрема, тим, що ми робимо у США для встановлення гендерної рівності шляхом культурних змін. Надія звернула увагу на важливість мого досвіду для України і ми подалися на фінансування спільного проєкту із розвитку гендерної інклюзії в Україні. У результаті нам пощастило виграти грант від American Councils for International Education.
Що для вас значить інклюзивна громада?
Це спільнота, де до кожного ставляться перш за все, як до людини і кожен/кожна має можливість та право повністю реалізувати свій потенціал.
Як ви будуєте інклюзивну громаду у вашому місті?
Для побудови інклюзивної громади ми популяризуємо та заохочуємо поведінку, політики та закони, які сприяють справедливому ставленню та звільненню від стереотипів. Ми робимо це комплексно: в усіх організаціях, що працюють у громаді, починаючи з місцевого самоврядування, системи освіти та бізнес-спільноти. Щоб досягти цього, JCA спеціально розробляє та впроваджує програми, що підсилюють людський потенціал, таким чином, щоб усі мали можливість стати агентами змін, об’єднати різноманітні групи людей. Ми працюємо над тим, щоб разом створити стійку інклюзивність на рівні системних процесів, та навчити людей впроваджувати справедливі та системні зміни.
Чому ви обрали для себя саме цю професійну сферу? Чи це було важко? Чи була якась подія або досвід, які привели вас до цього вибору?
Це не була одна конкретна подія, а великий досвід, що й привів мене до справи, яку я зараз роблю. Я мав багато привілеїв у своєму житті, тому повинен був зробити це. Крім того, батьки виховали мене таким чином, що це мій обов’язок – використати мої здібності та переваги, щоб допомогти тим, кому пощастило менше. Для мене немає більшої радості, ніж бачити людяність в інших і створювати можливості, щоб люди були щасливими і мали змогу розкрити свій потенціал. Ця робота є складною, тому потрібно піклуватися про себе. Я вдячний своїй родині, особливо дружині Дженніфер, за те, що вона підбадьорює і підтримує мене у цій справі.
Чи потрібно людині мати певну спеціалізацію, щоб будувати інклюзивну громаду?
Якщо ми говоримо про певний науковий ступінь чи сертифікат, то ні. Для того, щоб будувати інклюзивну громаду, потрібно критично осмислювати свої уявлення та переконання щодо людей та усвідомлювати своє упереджене ставлення до інших. Таким чином можна мінімізувати дискримінацію і максимально збільшити свої можливості діяти інклюзивно. Окрім того, потрібно підвищувати свою обізнаність про несправедливість, співпереживати та співчувати іншим.
Які є спільні риси нерівності в Україні та США, а які відмінні? Що формує ситуацію в обох країнах?
У ситуації в Україні та у США можна виділити такі спільні риси: кожен/а має несвідомі стереотипи, які призводять до дискримінації. Щоб виховати в собі недискримінаційну поведінку, ці несвідомі упередження треба усвідомити. Конструктивний діалог у безпечному просторі, де є підтримка може призвести до справжніх трансформацій. Історичний контекст та досвід українців/ок щодо гендерних ролей відрізняються від американського. Хоча я вважав, що в США сприйняття чоловіками та жінками цих ролей було подібним до України, але приїхавши я побачив значну різницю. В Україні я зрозумів, що багато людей обох статей відчувають, що є вроджені ролі. Наприклад, люди переконані, що саме жінка, має виховувати дітей, займатися хатніми клопотами; а чоловіки мають обіймають провідні посади в Уряді та у бізнесі.
В Україні ви провели два семінари “Чоловіки – союзники”. Як це бути чоловіком, який займається адвокацією прав жінок? Що про це кажуть жінки, а що чоловіки?
Бути союзником жінок у наданні рівних прав та водночас мотивувати інших чоловіків ставати їхніми союзниками – це привілей та відповідальність для мене. Жінки зазвичай просять мене проводити більше часу із чоловіками, пояснюючи їм, для чого, як і навіщо бути союзником, і мотивувати їх бути союзниками. Чоловіки реагують по-різному. Все залежить від того, де перебувають ці чоловіки за “шкалою союзників”. Одні чоловіки хочуть більше навчатися та робити корисні справи у цій сфері. Є і більш скептичні чоловіки або ті, хто просто не знайомі із поняттям “союзник”, але і їм також цікаво дізнатися більше, особливо якщо вони близькі з жінками в їхній сім’ї та/або на роботі.
Що є найскладнішим для вас у вашій роботі? Де ви шукаєте підтримку?
Найскладніше для мене – це бути терплячим. Я б хотів пришвидшити процес внутрішньої роботи, щоб будувати інклюзивну громаду. Проте я усвідомлюю, що, відповідно до досліджень та експериментів, люди схильні опиратися змінами, тим більше, що варто зважати на історичний контекст, який зумовив сучасні соціальні проблеми.
У яку “теорію змін” ви вірите? Що може привнести справедливість і рівність у наше життя?
Є кілька теорій змін, які я використовую в своїй роботі. Але є одна теорія, на якій формується моя щоденна робота, – це “Цикл визволення” Боббі Харро. Ця теорія про те, що системи рівності виникають на різних рівнях: внутрішньоособистісному, міжособистісному та інституційному. Тож я переконаний, щоб впроваджувати справедливі зміни, ми маємо зосереджуватися не лише на зв’язках між собою, але й на законах/політиці/процедурах, необхідних для побудови інклюзії на інституційному рівні. Також ми повинні щоденно присвячувати час для внутрішньої роботи, саморефлексії, навчатися протягом усього життя, щоб формувати особисту спроможність.
Які практичні поради ви можете дати українцями/кам для побудови інклюзивної громади?
Ось 5 кроків, які можна використати для побудови інклюзивної спільноти:
- Вчіть свою історію і пізнавайте культуру. Зверніть увагу на культуру, історію, традиції та на локальний досвід, який може містити дискримінацію та маргіналізацію. Усвідомте, що навіть люди, які є членами однієї і тієї ж етнічної групи, можуть мати дуже різний життєвий досвід, емоції та реакції. Будьте обережними щодо узагальнень про ту чи іншу групу людей.
- Урізноманітніть свої джерела інформації. Дізнавайтесь про нове та приділяйте увагу тим людям, які відрізняються від вас.
- Будьте усвідомленим слухачем/кою. Це значить – уважно слухати, не перебивати та вивчатии культуру своїх сусідів/ок, колег тощо.
- Не намагайтеся подобатися усім. Після того, як ви почнете активно виступати і боротися проти несправедливості, дехто може припинити спілкуватися з вами або навіть гірше, стати вашим опонентом/кою. Є ризики, і ви маєте бути до них готові. Запитайте себе: краще, щоб я був/ла популярною персоною, яка на боці тих, хто дискримінує, чи краще бути непопулярним (і так може бути), але захищати інклюзивність та рівність.
- Знайдіть підтримку однодумців/иць. Життя того, хто стає на сторону дискримінованих, може іноді бути складним, пов’язаним із гнівом, смутком і безнадією. Створіть оточення навколо себе, яке зможе співпереживати, заохочувати та мотивувати вас.