Слухайте свіжий ефір Українського Радіо за участі виконавчої директорки Благодійного фонду «Стабілізейшен Суппорт Сервісез» Валерії Вершиніної. Головна тема ефіру — повернення ВПО додому, в зони активних бойових дій та на тимчасово окуповані території України. Разом із журналісткою Валентиною Троян під час ефіру обговорено такі питання:
- Чи є офіційні дані про кількість людей, які повернулись на тимчасово окуповані території (ТОТ)?
- З якими проблемами стикаються переселенці на новому місці проживання?
- Що змушує людей повертатися на попереднє місце проживання?
- З якими ризиками стикаються люди, котрі повертаються на ТОТ або в зони активних бойових дій?
Слухати ефір: посилання
Валентина Троян: Нещодавно було озвучено, що майже 130 тисяч переселенців мусили повернутись на тимчасово окуповані території чи в зону бойових дій. Таку цифру називав Максим Ткаченко, депутат партії «Слуга народу».
Люди ставляться до неї скептично, але сам факт того, що люди повертаються на окуповану територію чи в зону бойових дій, беззаперечний.
З якими проблемами стикаються люди на новому місці проживання? Чому вони бачать сенс повернутися?
Валерія Вершиніна: Цифра 130 тисяч викликає в мене великі сумніви, Мінсоцполітики ніколи не підтверджувало такі дані. Звісно, люди повертаються й будуть повертатись додому. Ця ситуація дуже болить багатьом правозахисникам, бо ми б хотіли створити умови, за яких людям не треба було б повертатися, щоб вони могли залишитися в безпеці.
Проблема в тому, що внутрішнє переміщення — дуже комплексне явище, не схоже ні на які інші. Його не можна порівнювати з трудовою чи освітньою міграцією, коли люди вирішують переїхати, готуються до цього і з певним ресурсом переїжджають. Для внутрішнього переміщення характерна раптова бідність. Людина не просто втрачає певні ресурси, а ще й не вміє в цій бідності жити, бо ніколи не практикувала таке життя. Опинившись у ситуації, коли в тебе немає ані ресурсів, ані знань чи навичок давати собі з цим раду, справді дуже складно. На жаль, люди часто не можуть виїхати разом із сім’ями, родини розділяються, і це теж важко, бо з виїздом втрачається власна система підтримки. Впоратися з цим непросто, особливо зараз, коли, крім військової кризи, є ще й економічна. Коли довго живеш у небезпеці, перестаєш її відчувати, звикаєш до неї, і в якийсь момент починає здаватися, що ризик бути вбитим, може, й не такий великий, може, завтра вб’ють не мене, а там десь є житло, де можна жити безкоштовно. Весь комплекс цих факторів призводить до того, що люди вирішують повертатися й стикаються з фінансовими труднощами, дискримінацією, особистими проблемами. Люди повертаються туди, де щоденно йдуть бої. Найгірше, що вони повертаються з дітьми, — тобто це питання не лише особистої, а й родинної безпеки.
Валентина Троян: Кажуть, що досі є дискримінація за місцем прописки?
Валерія Вершиніна: Мені здається, що так. Я дуже часто стикаюся з побутовою дискримінацією. Буквально місяць тому ми проводили захід для членів Рад ВПО з Миколаївської та Івано-Франківської області. Здавалося б, це вже давні переселенці, вони активні, вони вже ввійшли до складу Ради ВПО. Їхня позиція мала б бути впевненішою, але під час зустрічі вони розповідали, що їм відмовляли в працевлаштуванні через внутрішню переміщеність. Роботодавці казали, що не хочуть їх працевлаштовувати, — мовляв, «ви скоро повернетесь назад або поїдете на окуповану територію». Можливо, це не дуже масові явища, але люди досі з ними стикаються. Коли в країні й так складно знайти роботу, а тут тобі ще й відмовляють, бо бояться брати на роботу переселенців, — це, безумовно, підриває віру в те, що ти зможеш тут адаптуватись і надовго залишитися.
Я особисто стикалася з тим, що люди побоюються здавати житло в оренду переселенцям. Такого стало суттєво менше, ніж було до повномасштабної війни, але випадки трапляються й досі.
Валентина Троян: Ще чула думку про настороженість щодо жителів Луганщини, Донеччини й Криму, але не щодо жителів Херсонщини, Запоріжжя і Харківщини. Така незрозуміла ситуація, бо переселенці мають однакові проблеми.
Валерія Вершиніна: Я не стикалася з таким останнім часом. Більше того, переселенці з Херсонщини ділилися зі мною інформацією, що їм було складно знайти роботу. Зокрема через стереотип, що вони нібито не знають української мови. Мені це розповідала людина абсолютно чистою українською мовою, і з роботодавцем вона теж говорила українською. Інколи стереотипи, насаджені російською пропагандою, вкорінені настільки глибоко, що, навіть розмовляючи з людиною українською мовою, ти однаково можеш підозрювати, що вона не зможе працювати з документацією. Я була дуже здивована, але це розповідала членкиня ради ВПО, яка на зустрічі говорила, що треба працювати з роботодавцями й допомагати їм долати такі стереотипи, я їй вірю — так, таке теж буває.
Валентина Троян: Поговорімо про умови, в яких вивозять людей. Зараз триває евакуація з Нью-Йорка (селище в Торецькій міській територіальній громаді Бахмутського району Донецької області — Прим.ред.). До неї долучаються волонтери й поліція. Що далі? Чи є законодавчо затверджений алгоритм, котрий передбачає надання евакуйованим якогось мінімуму послуг? Чи в кожного своя ситуація?
Валерія Вершиніна: Певний алгоритм є, але історії людей складаються дуже по-різному, залежно від того, чи людина готова їхати в прихисток, гуртожиток, який пропонує громада, чи має родичів і планує жити окремо. Є люди, які виїжджають і намагаються одразу оформити компенсацію за зруйноване житло, а є люди, які це все відкладають через військові дії. Є алгоритм евакуації, але, як і раніше, найчастіше вивезені люди розселяються самі. Вони шукають житло у родичів або беруть його в оренду. Меншість живе в гуртожитках або в спеціально створених для цього прихистках.
Треба розуміти, що прихисток — не якесь шикарне житло, де можна пожити задарма. Здебільшого це житло з мінімальними умовами, де може бути одна кухня чи один туалет на поверх. Це точно не буде логістичний центр, із якого суперзручно доїхати на роботу. На жаль, досить часто виходить, що там, де є житло, дуже проблемно з роботою, а там, де є робота, житло треба шукати самостійно. Тому, навіть отримавши кімнату в прихистку, люди згодом шукають роботу й намагаються знову кудись переїхати, щоб віддати дітей у школу чи садок.
Валентина Троян: У 2014 році з Донеччини та Луганщини їхало багато людей, які працювали на шахтах. Шахтарям було складно знайти роботу в інших регіонах, вони працювали так цілими поколіннями й не бачили себе в інших сферах.
Валерія Вершиніна: Людям, які хочуть працювати саме на шахтах, варто їхати в умовний Червоноград або інші шахтарські міста. Вакансій на шахтах менше, ніж людей, які втратили роботу. На жаль, виживають не найсильніші й не найрозумніші, а ті, хто найкраще вміє адаптуватися. Опановувати нову професію, коли тобі за 40 чи й більше, може бути боляче. Що швидше людина зорієнтується на ринку праці в тій громаді, де має намір залишитися, і що більше в неї можливостей змінити кваліфікацію, перенавчитись і почати робити роботу, за яку платять адекватні гроші, то швидше вона адаптується. Чекати три роки, поки десь у Броварах з’явиться вакансія шахтаря, немає сенсу взагалі.
Зараз є інша проблема з працевлаштуванням: багато людей бояться оновлювати свої дані в ТЦК, бо в нас тут нібито хапають прямо на вулиці й одразу тягнуть воювати. Люди бояться й не розуміють, як це все буде відбуватися. Але щоб працевлаштуватись, чоловікам і деяким жінкам таки треба оновити дані: тільки тоді їх можуть офіційно прийняти на роботу, й це теж варто враховувати.
Валентина Троян: Чи вистачає місць, де можуть поселити переселенців із тимчасового окупованих територій?
Валерія Вершиніна: Їх не вистачає й ніколи не вистачатиме. Технічно неможливо зробити так, щоб їх вистачало. Безкоштовне розміщення має бути інструментом захисту для найвразливіших. Це тимчасове рішення виключно на період, поки людина не зможе стати на ноги. Саме тому таких місць постійно бракуватиме й саме тому в них досить мінімалістичні умови. Переселенцям ніколи не можна буде безкоштовно пожити в місті чи громаді, де комфортно і є робота. Ні: ставши на ноги, людина має орендувати житло чи шукати для себе інші варіанти. Але держава не може організувати безкоштовні варіанти проживання для всіх, кому вони треба. Її завдання-максимум — забезпечити безкоштовне проживання представникам найвразливіших категорій. Це тимчасове житло, і право власності на нього не набувається.
Валентина Троян: Справді, велику кількість людей неможливо забезпечити житлом, і активні переселенці можуть знайти його собі самі. Але чи чесно так з ними вчиняти? Можливо, людям варто дати можливість обирати, чи хочуть вони скористатись цим безкоштовним житлом принаймні на місяць?
Валерія Вершиніна: Проблема в тому, що наша система соціального захисту була хронічно недофінансована всі роки української незалежності. Нинішній брак прихистків, брак шелтерів для жертв домашнього насилля, брак місць у гуртожитках для ВПО — результат хронічної недофінансованості протягом десятиріч.
Зараз, протягом гарячої фази війни, держава виділяє кошти, організовує різні програми, щоб створити більше такого житла. Буває, що є житло в громадах, але там поруч немає логістичних центрів чи роботи, й це стає великою проблемою. Житла в адекватній кількості не вистачає в громадах, де люди могли б знайти собі роботу.
Інший аспект проблеми — забезпечення житлом літніх людей, які потребують денного догляду. Держава намагається розвивати житлові програми для різних категорій людей, але житла всюди категорично не вистачає. Ми намагаємося за 2 роки виправити проблему, яка існувала 30 років.
Валентина Троян: З якими проблемами можуть зіткнутися люди, які повертаються в окупацію?
Валерія Вершиніна: Мені здається, треба тверезо оцінювати свої ризики. Я б категорично не радила повертатись людям, які публічно підтримали Україну або вели якусь громадську діяльність. Це територія, де не діє жодна система захисту прав людини, там не можна розраховувати на захист поліції. Я розумію, що люди повертаються не від хорошого життя, але дуже важливо не демонструвати, що у вас є якісь гроші чи ресурси. Дуже важливо пам’ятати, що 10 років війни минули не тільки тут, а й там. Життя, люди й умови сильно змінилися. Дуже важливо пам’ятати, що ви повертаєте не своє життя 20-річної давнини, ви приїжджаєте в місто, яке вже не буде таким, як раніше. Дуже багато людей сподіваються повернутися у своє минуле, а опиняються в абсолютно новому сучасному контексті, де можна бути викраденим і вбитим, де можна потрапити в тюрму за спротив окупантам. Окупаційна влада не дотримуватиметься міжнародних стандартів і законодавства. Мені здається, всі ці ризики слід усвідомлювати.
Валентина Троян: Чи зацікавлена окупаційна влада в тому, щоб люди поверталися?
Валерія Вершиніна: У нашого фонду немає представництв чи людей на окупованих територіях, ми не підтримуємо з ними контактів, тому я не можу сказати від імені фонду. Мені здається, що після початку повномасштабної війни Росія та її сателіти перестали імітувати залучення жителів України й навіть посилили репресії проти українців. Саме така картинка постає з інформації від людей, які виїхали.