25 серпня завершився третій та останній етап курсів автодіагностики, що проходили в мальовничому місті Ковель. У липні на навчання приїхали 20 студентів із різних куточків України. Всі вони повністю пройшли курс навчання та отримали дипломи.
Серед учасників/-ць цього етапу проєкту були переселенці та мешканці міст, які постраждали від війни.Ділимося декількома історіями учасників/-ць, які скористались можливістю для росту та розвитку.
Анна, Богодухів — Львів
У приміщенні навчального центру у Ковелі, зустрічаємо Анну — переселенку з Харківщини.
«Я переселенка з Богодухова Харківської області. Колишня військова. Я п’ять років прослужила до повномасштабного вторгнення і майже рік прослужила після 24 лютого 2022 року. Додому їхати страшно, бо місто знаходиться недалеко від кордону з росією. Я як ВПО зареєстрована в іншому місті, але винаймаю квартиру у Львові, бо там більше можливостей для адаптації. Донька поки що навчається дистанційно. Чоловік — військовий і зараз знаходиться на фронті у Донецькій області. Мені у Львові потрібно шукати роботу і я вже переглядаю вакансії», – починає свою розповідь Анна.
Інформацію про курси автодіагностики Аня знайшла в Інтернеті.
«В групі я побачила інформацію про курси й вирішила подати заявку. Навіть не очікувала, що я пройду відбір, бо думала, дівчину, не візьмуть. Але на наступний день мені передзвонив представник фонду і запитався, чи не передумала я. Звісно не передумала! Мені таке цікаво: люблю позаглядати, коли хтось щось ремонтує, як там під капотом все влаштовано, тому вирішила, що поїду і спробую», – додає Анна.
Навчання на курсах для Анни — шанс отримати нові знання.
«Інформації на курсах автодіагностики дають дуже багато і треба, щоб воно по полицях стало десь у голові. Добре, що ми перепитуємо і нам все пояснюють. Нам інформацію дають не по принципу “зрозумів – не зрозумів” — ні, зупинились і можна сказати- на пальцях показують», – розповідає вона з посмішкою.
Дмитро Степанов, Запоріжжя — Канів
Дмитро Степанов — переселенець з Запоріжжя, зараз проживає в Каневі на Черкащині.
«Коли почалась повномасштабна війна, ми жили за Запоріжжям: виходиш і ось тобі — Маріуполь, ось — Василівка, ось — Гуляй поле. Я за звуком вже розумів, де що відбувається», – згадує він початок повномасштабного вторгнення.
Після повномасштабного вторгнення Дмитро з вагітною дружиною і дитиною виїхали до батьків у правобережну частину Запоріжжя.
«Згодом дізналися, що з Запоріжжя ходять евакуаційні потяги. Але я сказав дружині, що евакуаційним потягом вона не поїде, бо вона була на той час вагітна на 4 місяці. Згодом вона поїхала з друзями на авто у Чехію. А коли підійшов строк народжувати — повернулась в Україну. Бо самій їй там важко було б з двома дітьми. 9 липня 2022 року дружина повернулась у Запоріжжя, а 13 липня народила», – пояснює він.
Восени 2022 року ворог почав наносити по Запоріжжю ракетні удари — били по житловим багатоповерхівкам.
«Було прийнято рішення виїхати з міста. Завантажили у машину все, що могли. Ми чесно кажучи не знали, чи будемо взагалі вертатися», – згадує Дмитро той важкий момент.
У Каневі, де зараз проживає родина, Дмитро шукав можливості для реалізації своїх професійних навичок.
«Я працюю також з автомобілями, але трохи в іншій області, не з двигунами, а з додатковим обладнанням. Проїхався по СТО, сказали, що така спеціалізація, як у мене не потрібна. Якщо щось таке ламається, що я можу зробити, то люди їдуть або до Києва, або до Черкас. А потім на одному СТО власниця сказала, що в неї є вільне місце і я можу спробувати працювати», – розповідає Дмитро про те, як знайшов роботу.
На курси автодіагностики Дмитра записала дружина: «Вона подзвонила і спитала: ‘Хочеш на курси автодіагностики?’. Я перепитав, чи впевнена вона, що впорається сама вдома, бо в нас двоє дітей. Вона сказала, що впорається. Вагомий плюс був у тому, що для ВПО це — безплатний курс навчання з харчуванням, проживанням, нічого сюди додатково не треба у фінансовому плані».
Дмитро розуміє, що навчання і розширення знань відкриває нові можливості. “Ці курси для мене можливість підвищити кваліфікацію», – каже переселенець.
Наталія, Покровськ — Дніпропетровщина
Наталія та її син Михайло — переселенці з Донецької області, з міста Покровськ. Живуть з 66-річною бабусею. Наталія сама виховує двох дітей: 7 років і 15 років.
«Оголошення про курси автодіагностики побачили в інтернеті. Я подала заявку на участь у курсах на себе та старшого сина. Нам обом прийшла позитивна відповідь. Михайло закінчив 9 клас. Невідомо, у яку школу йти у 10-11 клас і чи встигне її закінчити, а так в нього вже буде якась професія. Сама я за фахом маляр-тинкар. Мені у лютому цього року зробили операцію. Тепер через стан здоров’я і ситуацію в країні не можу працювати за спеціальністю, тому вирішила спробувати щось інше», — починає свою історію Наталія.
Важким моментом в історії родини стало переселення.
«Ми виїхали з Покровська у квітні минулого року, коли над дахами почали літати точки У», – пригадує Наталія.
Саме тоді Наталія прийняла важке рішення та вивезла родину у більш безпечний регіон.
Перший час вони прожили у Верхньодніпровську на Дніпропетровщині, де місцеві жителі та волонтери надали неймовірну підтримку.
«Ми жили у школі, нам там дали цілий клас. Усі там молодці: нам приносили одяг і їжу», – розповідає Наталія.
Наталія вважає, що курси автодіагностики — перший крок у здобутті нової професії і планує закріплювати знання, працюючи на СТО.
«Там де ми проживаємо, багато людей, які займаються ремонтом машин. Там можна домовитися про те, щоб продовжувати отримувати практичний досвід у них. На курсах нам дали базові знання, але щоб бути більш впевненою у собі, потрібно ще попрактикувати. Як би була можливість продовжити навчання, я б продовжила, тому що викладачі тут дійсно дуже високого рівня »,- зазначає Наталія.
Андрій Шевченко, Харків
Андрій працює автоелектриком з 2006 року. За цей час він працював на багатьох станціях, але прийшов до думки, що потрібно працювати самому на себе. Курси стали для нього можливістю актуалізувати й розширити знання.
«Я сюди приїхав не як ВПО. Дружина написала листа, прийшла відповідь і мене підтримали. Я у Харкові працюю сам на себе», – розповідає Андрій Шевченко.
На початку повномасштабного вторгнення Андрій виїхав з родиною до Чернівецької області, але згодом повернувся у рідне місто.
«Мої батьки залишилися у Харкові, і я повернувся, бо у батька стався другий інсульт. Після повернення працював сам на себе», – каже Андрій.
Андрій прагне розширити свої професійні можливості.
«Тут я, тому що я відчув, що мої знання закінчилися, зараз з’явились в Україні машини нового покоління, трохи інші системи й моїх знань не вистачає, щоб їх чинити. Принцип той самий, але мені не вистачає знань. Тут дуже добра база знань, і викладачі дуже кваліфіковані спеціалісти, які дають повноцінну інформацію», – каже Андрій.
Фонд надав йому можливість продовжити своє навчання і підвищити свою кваліфікацію.
«Звичайно, не вся інформація одразу відкладається, її треба переварити, а коли я повернуся, то усе важливо спробувати. Потрібна практика, щоб закріпити знання», – зазначає Андрій.
Анна Бабенко, Горлівка- Херсон-Одеса
У 2014 році, коли в Україні почалася війна, Анна виїхала з Горлівки та оселилася у Херсоні разом зі своєю родиною. Там вони прожили 8 років. Проте у 2022 році, вони знову змінили місце проживання, виїхавши до Одеси.
У Херсоні вони прожили весь період окупації.
За професією Анна — модельєр конструктор, але обставини склалися так, що вона не змогла працювати за своєю спеціальністю. Вона вирішила зробити кардинальний крок та спробувати щось нове, тому і подала заявку на курси автодіагностики.
«Якось захотілось все кардинально змінити. Хотілося б розпочати щось своє. Я готова до всього. Мене цікавить зміна зони комфорту. Це розвиває, тому я двома руками за таке навчання», – каже Анна.
Під час навчання на курсах автодіагностики, Анна стикнулась з новими для неї поняттями та термінами, але вона наполегливо поглиблювала свої знання і пройшла весь курс навчання. Анна хоче відкрити для себе нові можливості у сфері автомобільного ремонту.
«Щодо планів працевлаштування в Одесі, я поки не досліджувала можливості. Збираюся шукати шляхи для здобуття практичного досвіду. Чудово, що поруч з будинком є майстерня. Планую зайти туди і дізнатися, можливо, хтось буде зацікавлений. Буду рада, якщо усе вийде за планом!», – цими планами ділиться Анна.
На питання чи планує повертатися у Херсон відповідає: «Не можу передбачити ,що принесе завтрашній день. Зараз важко будувати довгострокові плани. Зосереджуюся на теперішньому моменті, адже невідомо, що принесе завтра. Важливо жити на насолоджуючись кожною миттю тут і зараз».
Костянтин, Маріуполь — Харків
Костянтин родом з Маріуполя. У 2014 році, через події на сході України, його сім’я виїхала з рідного міста.
Він переїхав з мамою і братами до Києва, а батько залишився у Маріуполі. Батьки розлучені. Костянтин закінчив школу у Києві, потім маму перевели по роботі до Харкова.
«Я вступив у Харківський національний університет і закінчив його. Професія суміжна, тому я не можу сказати на кого я навчався, це широка спеціалізація. Ми вивчали й двигуни, будову автомобіля, матеріали з яких виробляють автомобілі, як їх виробляють, процеси, які відбуваються в авто — термодинаміка, гідравліка. Працював з третього курсу за професією».
24 лютого 2022 року Костянтин був у Харкові. Каже, що через те, що жив на два міста – Маріуполь і Харків, одразу не сприйняв вибухи, як загрозу. У Маріуполі вибухи було чутно постійно з 2014 року. Перші дні провів дома з дівчиною і її родиною. На роботі одразу повідомили про те, що тимчасово зупиняють роботу.
«Через тиждень на своєму авто почав вивозити до вокзалу знайомих людей, які не можуть виїхати самостійно. Потім вийшов на зв’язок мій одногрупник, з ним я зараз і працюю, я сказав, що я в Харкові, виїжджати не планую поки що, хочу допомогти людям. Він каже “Давай щось робити, допомагати разом”. І так я почав волонтерити, волонтеримо ми й зараз, в нас є свій маленький фонд»
Також з самого початку надавали гуманітарну допомогу мешканцям гарячих точок. Був такий момент що в їх підпорядкуванні було 8000 сімей. Після деокупації Харківщини обсяги такої допомоги зменшились, зараз переважно фонд намагається закрити критичні запити.
Ще на початку березня Костянтин втратив зв’язок з рідними, які знаходились у Маріуполі.
«Дуже довго шукав родичів, які залишилися у Маріуполі. Був момент коли 2 березня з ним був ще зв’язок, але поганий. Лише на початку червня вийшов на зв’язок дядя. сказав що батько загинув.Його вдалося знайти й поховати. Це був такий тяжкий момент в мене, бо робота з батьком була сильно пов’язана. Я думав навіть, що вже не буду працювати у цій сфері, бо важко було. Ми дуже тісно з ним спілкувалися по роботі, більше навіть по роботі, ніж як батько з сином», – розповідає Костя.
Деякий час Костянтин не працював з машинами, а весь час присвячував волонтерству. Потім знайомий запропонував запустити власну автомайстерню
«Зараз працюємо поки що вдвох з другом. Я не знаю як би все склалося у мирний час. Є робота, напрацьовуємо клієнтську базу та якийсь досвід свій», – каже Костянтин.
На станції у Костянтина є той прилад з яким вчать працювати учасників курсів автодіагностики — осцилограф.
«Для автодіагностики — це дуже крутий прилад. Ми розуміємо, що не потрібно розбирати весь двигун, щоб побачити, що в нас там якась маленька частинка не працює. Я починав шлях автодіагноста з батьком. Він весь час казав мені — навчись це робити, бо він цього не вмів. Він працював без цього обладнання, але він був добрим діагностом. Можливо він знав чого йому не вистачає. Він мені казав: “Я тобі намагаюсь дати, якусь базу, а ти навчись, як правильно діагностувати будь-яку систему. Ти повинен знати, як працює ця система від хімічного процесу до повної картини”. Саме цей прилад дозволяє поглибити процес діагностики і тут на курсах можна отримати базу, яку ти повинен далі розвивати».
Юрій Пастухов, Луганськ – Буча – Сміла
Народився Юрій у Луганську і покинув місто ще у 2004 році. Життя завело його в Київ, а потім до Криму, де він проживав з 2008 по 2014 рік. Внаслідок подій 2014 року, Юрій змушений був шукати нове місце проживання.
На момент початку повномасштабного вторгнення він жив у Бучі, де займався ремонтом електроніки та одночасно працював на дизельній заправці.
«До Гостомеля від того місяця де я жив буквально 2 км. Незадовго до повномасштабного вторгнення я захворів на ковід. 24 лютого зранку до мене постукалась власниця житла і каже: “Юра, війна!”. В мене на той момент через хворобу не було сил навіть ходити. Через нас все літало, але ще були вода, світло, зв’язок. З кілька днів на моїх очах від удару розлетілось АТБ. Всі почали ходити містом у пошуках їжі. Я десь 4 дні на цукерках і гарбузовому насінні жив. Одного дня я заїхав на велосипеді додому годувати кішку і почало падати поряд з нами».
Тоді Юрій схопив лише кішку і паспорт і на велосипеді лісом виїжджав з Бучі до Києва. Вже у Києві Юрій почав волонтерити: розвозив на велосипеді ліки людям похилого віку.
«Місяць я волонтерив у столиці й мав безплатне житло. Потім виїхав до батьків у Смілу. У Смілі, я підпрацьовував майстром, виконуючи дрібні побутові роботи, стабільну роботу там важко знайти. Я відстежував новини фонду, побачив оголошення про курси й поїхав сюди. Після курсів планую працювати у цьому напрямку, є вже знайомі, які працюють на СТО. У цьому чи іншому випадку потрібно з чогось починати, навіть не маючи обладнання, потрібно щось робити», – каже чоловік.